Дуже сумно і водночас смішно дивитися на «піддавки» дітей війни, які трапляються кілька разів на тиждень. У райцентрі, у коридорчику за 12 квадратних метрів «багатофункціонального» будинку.
У ньому розміщуються «офіси» одразу п’яти громадських організацій та однієї партії району.
Наймолодшим із цієї «малої купи» (була раніше така дитяча гра) – 65, найстаршим – за 80 років. Люди вже похилого і навіть похилого віку, але багато хто дуже лихо працює локітками і мовами, навіть старенькі-кульбаби. Адже за логікою речей усі ці «дітки» мають бути розсудливими, взаємно ввічливими. Але розсудливість, як відомо, натовпу ніколи не притаманна, а додавання в одному пориві, хоч і кволих уже сил, обертається пом’ятими боками, відтоптаними ногами та загостреннями (у найслабших) хронічних болячок.
У всіх – одна мета та єдиний порив: швидше прошмигнути у омріяні двері кабінету, де добрі жінки (саме так!) оформлять кожному документи. Вони, ці документи, підуть до Пенсійного фонду, де їх «відфутболять» потім – судновими інстанціями. Може, комусь і пощастить, і винесуть добрі судді бажаний вердикт: віддати забрані рідними урядами та нардепами (одні забрали, інші не відновили) дітям війни належні їм законні доплати до пенсій. І хоча в таке мало хто вірить, але ніхто не хоче прогаяти свій шанс.
Приазовська Правда №3 20 січня 2011
