В одному із березневих номерів «Приазовки» прочитав статтю, присвячену учасникам війни. Називалася вона «А хочеться, щоби правду…». Справді, на 65-му році після закінчення війни настав час уже змінити мову військової пропаганди на мову звичайного спілкування і перестати нацьковувати одних на інших — заради щасливого майбутнього.
Майбутнє вже настало. А що зовсім не щасливе, то тут нічого не вдієш: «Що посієш, те й пожнеш». Правда про війну, якщо вона і допускалася, то ретельно відфільтрована та відібрана. А багато чого взагалі було викинуто з історії.
Коли у вересні 1941 року фронт наблизився до Геніческа, мені ще не було трьох років. А коли покотився назад, мені було вже майже п’ять. Сім’ї партійно-господарського активу було евакуйовано. Зерно вивезене, худобу викрадено. Що не можна відвезти – спалювалося та знищувалося: «Нічого не залишати ворогові!».
А як мільйони таких, як я? Вони що, теж вороги?
Німцям не довелося вриватися в наше місто захищати його не було кому. Все це пояснювали тим, що захисникам видали польські гвинтівки, а патрони радянські. Патрони до гвинтівок не підходили. І захисники залишили позиції, не чекаючи на німців. Фашисти просто увійшли до Генічеська.
А тепер про насильство. Після звільнення району у 1943 році багато молодих жінок підуть до таборів. За те, що гуляли з німцями Довести радянським слідчим, що їх ґвалтували, вони ніяк не зможуть. Сховатися від німців у льохах та підвалах не можна було — туди одразу летіла граната.
А от грабіж справді був, але лише один день. Населення грабувало магазини. На другий день з’явилася військова комендатура.
Все місто було заклеєне наказами військового коменданта. Накази були різні, але закінчувалися всі однією фразою: «За невиконання — розстріл».
Твердження, що радянські люди вороже зустріли нову владу, також не відповідає істині. Німці у господарському житті міста нічого кардинально не змінювали.
Обидва колгоспи, рибальський та сільськогосподарський, працювали в колишньому режимі. Було відкрито до того закриту церкву. Всім охочим лунали земельні наділи. Збудували загарбники цех із випуску рибних консервів, пустили вузькоколійку.
Єдине, що було нового, то це повне викорінення крадіжки. Різко змінилося ставлення місцевого населення до німців після розстрілу євреїв. Знаходили, наводили та розстрілювали наші громадяни — тепер німецькі поліцаї. Але організаторами були німці. Нині вони знищують євреїв та циган, а що буде завтра?
Більшість німців було не бандитами, ґвалтівниками та вбивцями, а звичайними людьми, які волею випадку потрапили в трагічні обставини. І генічани сміялися, коли німці удвох зі зброєю відвідували наші дворові туалети. Ми лише після дізналися, що крилата фраза «мочити в туалеті» походить з тих часів.
Місто давно вже залікувало рани війни. Але з’явилися такі рани, які під час війни були великою рідкістю. Ось величезний пустир з остовами колишніх будівель, що стирчать, — дуже нагадує місце вибуху ядерного заряду. Це територія колишнього цегельного заводу, який нещодавно постачав цеглою не тільки нашу, а й сусідні райони. Цегла була дешева і на складі не лежала. Завод буквально сміли з землі. Як можна назвати цих людей? Німецькі фашисти такого собі не дозволяли.
А ось нещодавно збудований маслосирзавод, гордість не лише району, а й області. Що від нього лишилося? Можна ще довго продовжувати цей список бід та руйнувань. І виною всьому не природні катаклізми. І навіть не війна, а такий суто мирний захід, як приватизація. Як зазначив письменник Фелікс Кривін: «Коли камінь на камінь кладе дурень, він не будує, а руйнує».
Євген Жижкін, Генічеськ
№15 (10308) 15 квітня 2010 р.
