Люди, які розуміють мене
У період моєї роботи з 1980 по 1985 рік колектив редакції «Приазовки» очолював Микола Іванович Шумак, людина на вигляд строга, а серцем – найніжніший лірик. З коректором та дружиною своєю Юлією Олексіївною поводився настільки офіційно, що я перші тижні і не підозрювала про їхній союз.
Відповідальним секретарем працював Пильовик Борис Прокопович – ерудована, дуже грамотна, найрозумніша людина, хоч і мала свої підколки. Повз його увагу не міг прослизнути ніякий найдрібніший жучок, не те що «качка».
Спочатку він різав мої матеріали, літературні опуси різними за розміром стрілками у вигляді лабіринтів. Думала: нікуди не годжуся, злилася. Знущався, чи що? – Ні, це він пиха збивав з таких писак, як я, хоча цієї самої пихи я не відчувала в собі і, здавалося, не мала. Потім ми дуже потоваришували.
Колектив був дуже дружний, добрий. Провідні кореспонденти Бабаскін Л.В., Берлімов В.П., Заїченко В.А., фотокор Лісихін І.І., водій Яворський О., секретар Пігарєва А.Ф., бухгалтер Біліченко О.М. З усіма склалися чудові стосунки. Усіх завжди було приємно побачити, поговорити як із близькими родичами, тобто. із людьми, які тебе розуміють.
Щоб не згасли надії
У газеті “Приазовська правда” я працювала у відділі листів. Завідувачем відділу була Валентина Олександрівна Заїченко. Листів приходило дуже багато: від 6 до 20 на день. Реєстрували їх у спеціальний журнал, несли на підпис до редактора, потім розносили кабінетами, кому що було розписано.
Основну кількість обробляли переважно ми з Валентиною. У неї я вчилася вмінню докладно вислуховувати людей, давати поради, приймати рішення, а не лише керуватися своїми емоціями та неймовірно розвиненим почуттям справедливості.
Бувало таке, що люди йшли до нас протягом усього дня і казали: «Ви наша остання надія». І ми намагалися робити все можливе, щоби надії не згасали.
Напруга – напруженням, а що новенького?
Газета виходила 3 рази на тиждень. Напруга в роботі була постійною. У відділі сільського господарства, який очолював Василь Петрович Берлімов, завжди були відчинені двері, і завжди, низько схилившись над столом, він писав і нотатки, і нариси, і репортажі з полів і ферм.
А ось у нашого парторга Бабаскіна Леоніда Володимировича двері були зачинені, коли він швидко «видував на гора» будь-який матеріал на будь-яку кількість рядків, щоб верстка сторінки пройшла благополучно.
Наші досвідчені товариші мали чарівні блокноти з позначками: «Опрацьовано», а деталі розмов зі спеціалістами, керівниками господарств, підприємств залишалися, вони раз у раз могли дати основу новому друкованому слову.
Я все більше писала вдома в тиші, та й часу на роботі мало. Крім того, що обробляла листи, я ще надсилала їх керівникам різних організацій з проханням дати відповідь на скарги, які стосувалися їхньої роботи. У газеті була спеціальна рубрика зі скаргами та відповідями на них. Наразі ця робота ведеться редакцією, але немає системи. Досі не відповіла газеті адміністрація хлібозаводу про невдалу сировину для випікання сіро-зеленого хліба.
Добре було б частіше заслуховувати керівників і запитувати: «Що новенького? Водне господарство відмовчується: «Чому за два тижні до Нового року і досі вода неможливо пахне пластмасовою затхлістю?» А що відділ архітектури планує для міста навесні, влітку? А чи планує міська рада газифікувати власним коштом головну вулицю міста?
А взагалі газета залишається цікавою і дружити з нею можна всім охочим.
Не йдіть у тінь!
Люди різні за своїм характером, темпераментом та за самою природою. Є серед них комунікабельні, балакучі і просто мовчазні, але це зовсім не означає, що вони не цікаві як особи.
Останніми роками у редакції «Приазовської правди» працював кореспондентом Пархоменка Геннадій. На вигляд настільки замкнута людина, що завжди здавалося, ніби зводить між собою та співрозмовниками невидиму, але цілком відчутну стіну.
«Під час учнів він ніколи не випинав своїх знань, але належав до тих людей, які завжди мають на всю свою точку зору і тому їм є що сказати», — так охарактеризувала Геннадія Є.А.Кримаренко.
Найулюбленішою вчителькою Геннадія у школі була В.В.Радько. За його словами, саме Віра Василівна прищепила йому любов до української мови, яку викладала. Згадує якось по-особливому: тепло і ніжно одну з найкращих вчителів Генічеської ЗОШ №2 (тоді вона так називалася) дорослий уже чоловік, для якого вона завжди була ідеалом.
Геннадій багато книг читає й досі, іноді пише вірші. Вони майже завжди забирають далеко в історичне минуле, розповідають про героїв і патріотів землі нашої. У районному літературно-мистецькому журналі «Трамонтан», який вийшов два роки тому, опубліковано деякі з них.
Геннадій Пархоменко – член Національної спілки журналістів України, знаходить завжди родзинку в тому, що пише: чи то людина, чи подія. Саме цим він цікавий для читачів. І ще – правдою, без прикриття та прикрас, це вже рідкісна якість для журналіста районного масштабу.
Вміє наш скромний генічанин і втілюватиметься у різні ролі на сцені.
Непогано виглядає, добре грає у різних спектаклях районного Будинку культури. Знаходить час для відвідувань літературного клубу «Терези», де ми збираємося по п’ятницях.
У ювілейний рік «Приазовки» хочеться побажати Геннадію Петровичу Пархоменком великої, різноманітної творчості. Хочеться побачити ще неодноразово його цікаві публікації про людей Генічеська, почути його реакцію на різні події.
Не йдіть у тінь, чуєте?
Ольга Шинкаренко
Приазовська Правда №5 від 3 лютого 2011 р.
