У районному центрі зайнятості понад 230 молодих людей, які здобули професію, стоять у черзі за роботою. У 70 з них є вища освіта, у 105 – професійно-технічна. А вакансій на сьогодні – 46 (16 із цього числа – лікарі). Рівно о пів на них роботодавці вимагають вищу освіту.
Умовно виходить, що району сьогодні потрібно лише 7 інших працівників із вищою освітою. З технічним — 23. Останніми роками кількість школярів, які вступають до технікумів чи вузів, неухильно зростає. Більшість випускників упевнені: диплом був і залишиться надійною запорукою успішного майбутнього.
Але далеко не всім, хто повернувся до рідного міста, світить скористатися набутою професією. Неля Браславець вважає, що їй у житті пощастило.
Дівчина із Павлівки поїхала вчитися до Мелітополя. Вона – учитель української мови, вирішено давно, вагань немає. І ось воно, відбулося! Вступила до ВНЗ своєї мрії на спеціальність, яку вибрала сама! Життя прекрасне: без батьківського піклування, але з їх регулярною фінансовою підтримкою та підвищеною стипендією. Нові друзі та враження, безмежні можливості. Майбутнє, здається, може бути лише зірковим.
Але в руках диплом, а в голові – повно теорії. Досвіду немає, проте є впевненість, що змусити учнів слухати з відкритими ротами вона зуміє. Отже, і місце знайдеться хоча б в одній зі шкіл району. Повертаючись додому, усвідомлювала, що ризикує розпрощатися з улюбленою справою, але залишатися в чужому місті не було ні бажання, ні готовності. Стипендію більше не платять, батьки поглядають із докором. Потрібна робота.
Негайно вирушила до району. Обіцяти нічого не стали. Таких як вона десятки, а місця в школах звільняються вкрай рідко. Але Неля виявилася щасливою. Через час дівчині повідомили, що тепер її частіше називатимуть Нелею Сергіївною – в ЗОШ № 1 у декрет іде вчителька української мови та літератури.
Молодий педагог працює п’ятий місяць. 14 уроків на тиждень, щоденна перевірка стосів зошитів та класне керівництво 6-А доставляють неймовірну радість. «На щастя, мені не довелося перенавчатись і розлучитися з давньою мрією, — каже торішня випускниця. — Вважаю, що мені просто пощастило. Майже всі мої однокурсники не змогли влаштуватися за фахом. Чим більше працюю, тим краще розумію, що недаремно 5 років зубрила підручники та домагалася працевлаштування.
Педагогіка – та справа, якою хочу займатися протягом усього життя. І маленька зарплатня не лякає. Я можу передати любов до рідної мови школярам, виховувати в них чуйність та чесність, пошану до себе та оточуючих, перечитувати улюблені українські книги разом із хлопцями, а це саме те, про що я мріяла, обираючи професію».
Але, на жаль, історія молодої вчительки є винятком для провінційного містечка. 76 молодим людям минулого року довелося змінити свої професії в центрі зайнятості на «технічніші», переучуватися на курсах, щоб забезпечити себе хоч якоюсь роботою.
Дипломовані економісти стали теслями, менеджери – різноробочими, а психологи – офіціантами. Ті ж, хто не захотіли розлучитися з обраною спеціальністю, роз’їжджаються столицями та обласними центрами, сподіваючись, що їхні незвичайні знання та навички десь знадобляться.
Безперечно, це проблема не лише невеликих містечок, а й країни загалом. Ситуація з працевлаштуванням дипломованих фахівців посилюється відсутністю системи розподілу випускників, які відучилися державним коштом, на певні місця роботи. За радянських часів молодих фахівців, як правило, закріплювали на тих робочих місцях, звідки вони прямували державою.
Така сама практика є сьогодні, наприклад, у Німеччині. Там навчальні заклади, які не гарантують реального працевлаштування не менше ніж 70% своїх випускників, не можуть розраховувати на державну фінансову підтримку. У нас молоді люди, відучившись п’ять років і здобувши одну спеціальність, змушені ставати на біржу праці і, як наслідок, перекваліфікуватися.
Чотири людини з п’яти мають працевлаштуватися самостійно, і зрозуміло, що далеко не завжди за фахом.
Щоб студентів п’ятого курсу не мучило безсоння і не мучив невроз, проблему варто вирішувати комплексно: державі створювати робочі місця для молодих фахівців та сприяти їх працевлаштуванню, а випускникам враховувати запити ринку праці, а не лише престижність та особисті амбіції при виборі професії.
Пилових дипломів і розбитих студентських ілюзій неодмінно поменшає.
Тетяна Меленчук
Приазовська Правда №3 20 січня 2011
